Музичні інструменти
У збірці Львівського історичного музею зберігаються давні музичні народні інструменти, які займають важливе місце в історії музичної культури українців. Вони свідчать про його високу матеріальну і духовну культуру. Чисельність збірки складає близько 150 пам’яток.
Світська інструментальна музика поряд з духовною хоровою посідає важливе місце в історії культури українців. Музика відображає багатство душі народу, свідчить про його високу духовну культуру.
Багато музичних інструментів відомо ще з часів Київської Русі. Протягом століть змінювалися їхні конструкції та назви, на них позначалися впливи культур різних народів.
Найпоширенішими музичними інструментами в Україні були бубон, бандура, колісна ліра, сопілка, скрипка, цимбали, трембіта.
Носіями української музичної культури в ХVІ—ХVІІІ ст. стали кобзарі та лірники, які у своїх творах оспівували перемоги українського народу і закликали до боротьби за незалежність.
Це старовинний український струнно-щипковий інструмент лютнеподібної (чи крилоподібної) форми з ручкою для басів.
Бандура з’явилася значно пізніше, ніж кобза. Конструкція, стрій і спосіб гри відповідають певному етапу в історії розвитку музичної культури.
У XVII–XVIII ст. вона була дуже популярною серед козаків, навіть при дворах вельмож, ставши виразником жалів і радощів різних верств суспільства, на що вказують історичні й етнографічні матеріали, пісенний фольклор.
Кожна бандура мала власний діатонічний стрій, що залежав від кількості басів і приструнків. Бандури різних майстрів відрізнялися конструкцією. Найдавнішим типом традиційної української бандури вважається бандура Недбайла, що мала 6 басів та 15 приструнків Шість великих струн називаються «бунти», з них перші три – баси (кишкові), четверта – мідна, п’ята – прийма, шоста – терція. Шість коротких струн (кишкові або мідні) називають приструнками. Ручка закінчується головкою з кілочками. Край бандури, де прикріплені кілочки на приструнках, – обичайка.
Традиційна українська бандура, за Г. Ткаченком, має 4–5 струн на грифі та 14–16 приструнків. Вважали, що саме стільки приструнків необхідно для виконання мелодії та супроводу.
Основний спосіб гри на бандурі – щипок пальцями правої та лівої рук, за допомогою якого виконували інтервали й акорди. Репертуар бандуристів становили думи та історичні пісні. Найвидатніші давні бандуристи — Т. Білоградський (відомий лютнист, XVIII ст.), А. Шут (XIX ст.), О. Вересай (XIX ст.).
Бубон як ритмічно-ударний інструмент у народній практиці використовували значно частіше. Був віддавна поширений серед індіанців (корінних народів Америки), сибірських шаманів, а також у європейських країнах, таких, як Італія, Іспанія, Ірландія. У традиції іспанців та італійців звучать мембрана і тарілочки, але немає палички (калатушки), якою вдаряють по мембрані, на відміну від української традиції, де така паличка є.
Українська техніка відрізняється від інших тим, що в ній поєднується багато прийомів: які грають і калатушкою, і рукою, і пальцем. На вигляд же українські бубни подібні до тих, які є у Білорусі та Польщі.
Цей інструмент мав таку конструкцію: у дерев’яному обручі вирізали отвори, куди вставляли маленькі металеві тарілочки (коліщатка), що дзвеніли при струшуванні бубна або ударах рукою по шкірі. Били в бубон долонею, кулаком, дріботіли пальцями або проводили по краю шкіряної обтяжки.
Різновидом бубна є решітко (у ньому шкіра натягнена лише з одного боку). Для кращого тримання бубна лівою чи правою рукою в обідку вирізають отвір для великого пальця. З метою урізноманітнення тембрального забарвлення при грі почали вживати невелику «колотушку» з дерева, а також поєднувати гру пальцями та «колотушкою». Інструмент слугує переважно для підтримання ритму в танцях під час різноманітних народних свят. На бубні грали по всій Україні. Звісно, були винятки, де в місцевій традиції бубна не було. Регіоном, де найбільше збереглися бубни і бубністи, можна назвати Полтавщину.
Одним з різновидів литаври є Тулумбас, який був невід’ємною частиною військового побуту козаків Запорозької Січі. Ними послуговувалися для скликання козацької ради, повідомлення про ворожу загрозу, передачі наказів. За формою ці інструменти нагадували мідні котли різних розмірів (малі, середні, великі), на які натягували вичинену телячу шкіру. Грали на них обмотаною повстю колотушкою, чергуючи поодинокі сильні удари, ритмічні групування звуків, а також тремоло. Тулумбас також являється священною, сакральною річчю. Литаври входили до клейнодів Запорозької Січі. Вони належать до речей національної символіки. Відповідальним за правильну гру на литаврах був ДОВБУШ (довбиш). Ця посада була призначуваною з членів КОША (війська козаків).
Характерні барабани зустрічалися не лише у запорізьких козаків. Тулумбасами в бою користувалися також турки та іранці.
Найпоширеніший струнний музичний інструмент у музичному житті багатьох народів. Існувало кілька типів таких інструментів, різних за структурою, способами звуковидобування, тембром тощо. Є чотири найвідоміші типи ліри. Найдавнішою вважається старогрецька ліра – струнний щипковий інструмент, який за зовнішнім виглядом нагадував кіфару. Цей тип був поширений на Близькому Сході, у Давній Греції та Давньому Римі. Зображення такої ліри стало загальною емблемою музики. Другий і третій типи ліри (однострунний і багатострунний) – європейські струнно-смичкові інструменти, а четвертий тип – це колісна ліра. Перед Вами представлена Ліра колісна(ХVIIIст), яка походить з Близького Сходу.
Перші згадки про ліру датуються VII ст.; її називали organistrum або symphonia. Це був придворний інструмент панських палаців, що супроводжував танці, зрідка спів. У Західній Європі інструмент набув поширення з IX ст., звідки й потрапив до України. До XVст. нею охоче користувалися французькі мандрівні поети-музиканти. У Німеччині цей інструмент прибрав презирливих назв — жебрацька або мужицька ліра.
З літературних джерел відома й інша назва – реля. За формою розрізняли два види інструмента: один нагадував гітару, другий – скрипку. Ліри виготовляли за європейською технологією, склеюючи корпус з кількох частин, використовуючи при цьому спеціальну «колодку». Верхню деку робили із сосни чи ялини, спідню – з дуба, берези, береста, верби, боковини – з клена або верби, клавіші та нити – з клена, колесо – з яблуні, груші, клена, з якого виготовляли багато деталей.
Традиційно ліра мала три струни (зрідка – чотири, дві з яких були мелодійними). З одного боку струни закріплювали наглухо, а з другого – вони трималися на кілках – для настроювання. Струни спочатку робили з висушених кишок, пізніше – з дроту. Мелодію виконували в основному на середній мелодійній струні – «співаниці».
Смичок-колесо постійно крутили корбою, завдяки чому видобували безперервний звук. Діапазон ліри – одна-півтори октави.
На лірі грали сидячи і стоячи, підтримуючи інструмент ремінцем, закріпленим на одному плечі. Кожна рука виконувала свою функцію. Правою крутили корбу, у результаті чого видобували звук, уповільнювали або прискорювали мелодію за рахунок швидкості руху, відтворювали динамічні відтінки. Пальцями лівої руки працювали на клавіатурі, від чого залежала техніка гри.
Виконували думи, історичні пісні, а також жартівливі, сатиричні й танцювальні; хоча в обов’язковий репертуар вони не входили.
Сучасні виконавці на колісній лірі - Жіль Шабена та Валентин Кластрієр з Франції, Албан Фауст зі Швеції, та організатор фестивалів ліри й волинки в Німеччині Курт Райхманн. Серед сучасних західноєвропейських модифікацій колісної ліри - електро-ліра (ліра з електричним або п'єзокерамічним звукознімачем) та MIDI-ліра.
Назва “мазанка” походить від древнього польського слова “мазаня” – що означає тягнути смичок по струнах.
Це невеликий струнний інструмент, на якому грають у положенні плеча. Ева Даліг-Турек виділяє чотири характеристики конструкції мазанки: 1. невеликий розмір; 2. коробка, вирізана з цільного шматка дерева з горловиною; 3. основа, яка однією ногою проходить через верхню пластину, впирається в дно коробки і служить душею; 4. три рядки . Струни в мазаньках налаштовані на п’ять . Польські мазанки мали мандаліноподібний довбаний корпус невеликих розмірів, кілкову коробку, гриф без ладів. Настроювалися вони по квінтах і мали стрій вищий, ніж сучасні скрипки. Такий стрій додавав звучанню достатню гостроту. Для їх виготовлення використовувалися м’які породи дерев.
Історія походження інструмента сягає середньовіччя. До Ісв.в. мазанки із весільним козлом використовувались у ритуальній частині (для весільного застілля).
У фондах Львівського історичного музею зберігається два невеликих кімнатних органи. Один з них експонується у Відділі Музей Історії України. В фонди музею орган потрапив з колекції Владислава Лозинського(1843—1913)— відомого польського історика, дослідника культури та, зокрема, колекціонера творів мистецтва, який у свій час не щадив на це гроші. Понад 30 років він створював власну збірку, яка після його смерті (1913р.) була розділена між міськими збірками. У 1940 році предмет передано в Історичний музей міста Львова з Національного музею імені короля Яна ІІІ у Львові.
Орган складається з двох частин: в нижній частині містяться міхи і педальний повітряний насос, в верхній — клавіатура та система труб. Корпус верхньої частини виконаний в червоних кольорах, розкішно декорований позолотою, розписом і лакований, на кутах вирізьблені атланти та каріатиди. Бічні стіни густо різьблені орнаментом, серед якого п'ять гербів "na głównem miejscu Przestrzał, nad nim Junosza, pod nim Trzy Trąby, po lewej Rola, po prawej Topor". Над клавіатурою на тильній стороні образ на полотні пастирської сцени. На загальному краєвиді міста та руїн замку зліва зображено чотири танцюючі дівчини, з права — група з чотирьох дівчат, що грають на лютні, арфі, флейті та трубі, посередині між тими групами сидить на скелі Орфей з лютнею в руках, по обидва боки від нього герб Przestrzał. Клавіатура дерев'яна, має 55 клавіш (4,5 октави), але для компактності клавіші дещо зменшеної величини.
Механічна трактура і невеликий розмір труб свідчить, що на органі могли виконувати швидкі, віртуозні твори. Такі інструменти були характерні для епохи барокко, епохи бахівського часу.
Польський дослідник Єжи Голос відносить створення даного предмета приблизно до 1650 року. Численні зразки аналогічних кімнатних органів, які датуються ХVІІ ст. зберігаються в польських музеях.
Найдавніший сигнальний мундштуковий інструмент, відомий ще із часів Київської Русі. Два інструменти з рогів тура, знайдені біля Чернігова, археологи зараховують саме до того періоду. Г. Хоткевич зазначав, що ріг – інструмент виключно чабанського побуту, проте в літературних джерелах згадується про організуючу й сигнальну функцію рогів епохи Київської Русі, які були засобом зв’язку у військовому й мисливському побуті.
Най архаїчнішими, мабуть, були безмундштукові роги. В Європі існували три типи рогів – малий, середній та повний . Крім рогів тура, використовували роги буйвола, у які вставляли дерев’яні або металеві мундштуки. За їх допомогою можна було видобути лише один звук. Від XIV ст. прямий ріг почали вигинати. Так було створено різновиди рогів: кільцеподібні мисливські або лісові, а наприкінці XV – на початку XVI ст. – сигнальні (поштові).
Поліські, гуцульські чабанські роги робили з рогів вола, корови, дерев’яні – з кори дерев, сигнальні лігави – з бляхи. На окремих рогах можна видобути лише один звук.
Хоча А. Гуменюк зазначав, що ріг в Україні наприкінці ХХ ст. траплявся рідко, варто засвідчити побутування рогів у календарній обрядовості Гуцульщини разом із трембітами – на початку коляди, при вході колядників у двір, при виході з двору тощо.
Мисливський ріг, який експонується в експозиції, відноситься до сигнальних. Виготовлений з натурального рогу тура. Має металеві декоративні насадки. Насадки на кінцях з маскаронами левів, щитів з гербами Польщі та Литви.
Сопілка – це один із найдавніших і найрозпізнаваніших українських народних духових інструментів. Її мелодичний і водночас пронизливий звук став символом української душі та її багатих музичних традицій.
Будова сопілки відносно проста: це дерев'яна трубка з отворами, які музикант закриває і відкриває, створюючи різноманітні звуки. Матеріалом для виготовлення сопілки традиційно слугують такі породи дерева, як груша, вишня чи слива.
Звучання сопілки унікальне і багатограннe. Воно може бути ніжним і ліричним, а може бути і величним та палким. Саме тому сопілка використовується у різних музичних жанрах: від народних пісень до сучасної класики та навіть джазу.
Історія сопілки сягає в глибину віків. Вона супроводжувала українців у їхньому повсякденному житті, на святах та обрядах. Сопілка була невід'ємним атрибутом козаків, які несли її у походи, аби підбадьорити своїх товаришів.
У сучасному світі сопілка переживає своє відродження. Молоді музиканти відкривають для себе її можливості і створюють нові, сучасні аранжування народних мелодій. Сопілка звучить на великих сценах, на фестивалях і концертах, завойовуючи серця слухачів у всьому світі.
Науковці вважають торбан «малодослідженим у вітчизняній музичній науці сьогодення музичним інструментом…, який посідає, певною мірою, виняткове місце у царині музичних інструментів українців», адже «незважаючи на досить давню історію побутування інструмента в Україні, можемо констатувати, що наразі торбан є маловідомим музичним інструментом» [1, с. 29]. Слово «торбан» співзвучне зі словом «теорба». Так називалася в середні віки басова лютня з подвійною головкою грифу, що була розповсюджена в багатьох європейських країнах. В XVI ст. цей інструмент потрапив до Польщі, де отримав ополячену назву «торбан». М. Лисенко не мав сумніву, що торбан є спадкоємцем західноєвропейської «теорби», яка побутувала серед верстви двірських музикантів польського короля та магнатів. Так, дослідник зазначає: «Популярна по цілій Європі лютня, ширше обладжена звуковими засобами, як інші інструменти, дала основу торбанові. Лютня з довгими басовими струнами, що тяглись поруч головки інструменту і накручувались на другій головці, розташова– ній вище і збоку від першої, стала зватися в Італіїї і Франції: theorba, tiorba (по-італ.); thorbe, tiorbe, tuorbe (по-франц). Наприкінці XV віку занесли її італійські музики, що складали капели при дворі короля Зігмунда I, в Польщу» [4, c. 24]. Польські джерела свідчать, що на кобзі, бандурі і торбані при польському дворі грали переважно українські музиканти, яких називали козачками. У польському виданні «Zabawy pozyjemne I pozyteczne» (1769–1777), тобто «Забави приємні та корисні», говориться: «козак на торбані тне танчики». У другій половині XVIII ст. гра на торбані стає популярною і в Україні. В шляхетних маєтках він стає окрасою концертних вечорів, різних світських зібрань і прийомів. У народі торбан ще називали «панською бандурою». Відомо, що гетьман Іван Мазепа і Петро Дорошенко грали на торбані. Торбаністи з козацької старшини, як правило, полюбляли акомпанувати на торбані кобзарський репертуар. Нажаль у другій половині XIX ст. торбан в Україні вибуває з ужитку. Форма торбана має багато спільного з формою бандури. Корпус його видовжений і вужчий від бандури. Гриф у торбана довший, ніж у бандури, і має дві головки. На першій вкручені дерев’яні кілки для натягування басових струн, а на другій, розташованій вище і трохи ліворуч від першої, – для басів – втор (довших басів). Дека така ж, як у бандури, з голосниками. Корпус торбана, на відміну від бандури, симетричний, зроблений з клепок і дуже опуклий. Шийка торбана довга і широка, переважно без ладів. Струни на торбані лише жильні. Басові обмотувались тонким мідним дротом. Звук торбана, хоч і не сильний, відзначався м’яким оксамитовим тембром на відміну від дзвінкоголосої бандури. Діапазон торбана в порівнянні з тогочасною бандурою був досить широким. На ньому було 12-14 басів. Діапазон приструнків – від фа першої октави до ре третьої октави. Грали на торбані, тримаючи інструмент на колінах басовими струнами до себе. На приструнках грають щипком, не притискаючи їх. На басах грають, притискаючи струни до грифу. Мелодію виконують на приструнках і на ближчих чотирьох басових струнах. Права і ліва руки виконавця були зайняті в однаковій мірі як на басах, так і на приструнках. Наприкінці XX ст. торбан переживає своє друге народження, майстри-музиканти почали відроджувати цей цікавий шляхетний інстру- 256 «Молодий вчений» • № 4 (56) • квітень, 2018 р. МИСТЕЦТВОЗНАВСТВО мент. Отже, «…підсумовуючи, визначаємо торбан як самобутній музичний інструмент, який органічно в собі поєднав риси західноєвропейської барокової лютні та українських кобзи і бандури» [1, с. 38]. Висновки з даного дослідження і перспективи. Фактичний нотний та історичний матеріал дозволяє переконливо зробити висновок про побутування в ХІХ – поч. ХХ ст. в Україні унікального музичного інструментарію (кобза, бандура, ліра колісна, торбан та інші), що був досить поширеним серед мандрівних співаків – музикантів, тобто серед старцівства, – та про існування в окреслений часовий проміжок сталої розвиненої кобзарсько-лірницько-бандурної традиції й репертуару на теренах України.
Відомий у багатьох народів світу інструмент, звучання якого супроводжувало військові походи, урочистості, культові дійства, танці. Інструмент являє собою два диски, викувані зі спеціального сплаву, в основі якого лежить мідь, латунь, дзвонова бронза та ковка бронза. Тарілки сталої форми були відомі ще до ХІ ст. Про це свідчать фрески на вежах Софії Київської, де зображено музиканта, який грає на цьому інструменті. Від XVI ст. тарілки поступово вийшли з ужитку. Це можна пояснити кількома причинами. По-перше, переслідування церквою скоморохів, у тому числі й виконавців, які грали на тарілках, по-друге, в інструментальних ансамблях почали використовувати бубон (решітко), у прорізи обідка якого вмонтовували маленькі тарілочки, дзвіночки, брязкальця. Цей комбінований інструмент згодом і замінив тарілки.
Конструкція цього інструмента відтоді майже не змінилася. За розмірами тарілки поділяють на великі, середні та малі. Грають на них різними способами – швидким, ковзним та навскісним ударами.
Пізніше тарілки знайшли своє застосування у військових духових оркестрах полкової музики, зокрема в Запорозькій Січі, а з XVIII ст. стали обов’язковим інструментом у різноманітних за складом оркестрах та ансамблях.
Трембіта – це один із найпрекрасніших та найбільш старовинних музичних інструментів в Україні. Музиичний інструмент належить до групи аерофонів, підгрупи мундштукових. Це поздовжня пряма труба завдовжки 3–4 м. У вузьку частину, діаметром 25–40 мм, вставляють дерев’яний (з дерева твердої породи) або металевий мундштук, у народі – «пипка», «пищик», «сисак». Є два різновиди трембіт за конструкцією і технологією та характером звучання:
а) довгі дерев’яні гуцульські трембіти зі звуженим розтрубом, обвиті берестом (березовою корою). Їхнє звучання різке й гучне, вони мають ширший діапазон, ніж бойківські трембіти, проте менші технічні можливості. Діапазон гуцульських трембіт – 2–2,5 октави. Побутують і бляшані трембіти, які звучать ще дзвінкіше, ніж дерев’яні;
б) коротші, бойківські та лемківські трембіти з розширеним розтрубом, скріплені дерев’яними чи дротяними кільцями. Їхнє звучання з басовим відтінком чути більше як на 10 км. В експозиції Відділу Музей Історії України знаходиться саме така трембіт, час створення якої припадає на кін. ХІХст.
Трембіта занесена до Книги рекордів Гіннеса як найдовший музичний інструмент у всьому світі. Майже усі туристи, що відвідують Карпати, зустрічають музичне чудо в музеях, на ярмарках і навіть у будинках місцевих жителів.
Ніхто досі не може визначити точний час створення цього інструменту, проте до побуту гуцулів він увійшов дуже давно. Його також використовували бойки, лемки та інші етнічні групи Карпат. Та все ж саме гуцульська трембіта увійшла в історію. Трембіту зазвичай використовують: а) у чабанському побуті – полонинська хода, різноманітні сигнали на полонинах – на початок днини, полудневе доїння, до ночі, деякі сигнали сповіщають про небезпеку; б) у календарній обрядовості – при наближенні до хати колядників, початок коляди біля хати, її завершення; в) у родинній обрядовості – у поховальному обряді. При похованні музиканта, зокрема трембітаря, з усіх гірських регіонів часто збираються трембітарі зі своїми інструментами, щоб звуками трембіт супроводити померлого до могили. Грають на трембіті лише від Дмитрія до Юрія (8 листопада – 6 травня), в інший час – «хіба мерцеві». І хоча виглядає трембіта просто, це — оманливе враження. Її виготовлення нерідко затягується на два роки, і не настільки простий процес, як здається. По-перше, інструмент виготовляють виключно з так званої громовиці – тобто смереки, в яку колись влучила блискавка. Лише блискавка здатна так рівно і правильно розчахнути стовбур. Тільки таке дерево дає ідеальний звук. До того ж трембіта з громовиці, згідно з повір’ями, відганяє злих духів.
По-друге, смерека, до якої влучила блискавка, повинна бути не молодшою ніж 120 років. Знайти такий «скарб» неймовірно складно. Майстри тижнями блукають лісами в пошуках сухої громовиці, яка буде звучати ідеально і матиме правильну енергетику. Весняна заготовка деревини – справжній ритуал, як і виготовлення трембіти.
Флейта — це старовинний духовий музичний інструмент, відомий понад 40 000 років. Її конструкція — це трубка з отворами, які музикант відкриває чи закриває пальцями для зміни висоти звуку.
Сучасні флейти виготовляють із металу, дерева або пластику. Вони поділяються на поперечні та поздовжні. Найменша — пікколо, звучить високо, а більші, як басова флейта, мають глибокий звук.
Флейта вирізняється ніжним і прозорим тембром, використовується в оркестрах, ансамблях і сольних виступах. Це інструмент, що поєднує давні традиції та сучасну музику.
Стародавній струнний музичний інструмент, відомий багатьом народам світу. У різних наукових джерелах є згадки про побутування цимбалів на території Європи ще до нашої ери та про їх широке застосування на Близькому Сході. У багатьох народів різновиди цимбалів мали локальні назви – іранський сантур, вірменський сантир, турецький канун тощо. Їх поширення в Азії та Індокитаї було пов’язане зі «спілкуванням» через торговельний Шовковий шлях. У багатьох країнах продовжували побутувати схожі музичні інструменти з різними назвами, і лише псалтеріум – «чотирикутний ящик з великою кількістю струн» 15, що здавна був відомий народам Європи, – змінив назву на цимбалум. У Європі перша згадка про цимбали датується IX ст., а починаючи з XI ст., цей музичний інструмент згадується в літературі дуже часто. Під час Хрестових походів, шлях яких пролягав через Румунію, Угорщину, Болгарію та колишню Югославію, інструмент міг потрапити до України. Цимбали, поширені повсюдно в Україні, побутували здебільшого у Карпатах, на Волині, Поділлі (крім Заліщицького р-ну) та Наддніпрянщині .
В експозиції представлені цимбали з трапецієподібним резонансним корпусом, над плоскою декою якого рядками натягнені струни. Боковини виготовлені з твердих порід дерева. На верхній деці є два отвори – голосники. Поперек деки встановлено дві «кобилки» з прорізами. Струни поверх лівої «кобилки» проходять через вирізи правої та навпаки. Переділені «кобилками» струни розміщені в різних площинах, і на кожній струні можна видобути два звуки квінтового інтервалу. З одного боку вони кріпляться до залізних штифтів (шпеники, чопіки), з другого – накручуються на залізні кілочки (закрутки), що їх можна підкручувати (для настроювання). Виготовлений предмет на Гуцульщині в 30-х рр. ХХст. Закуплений Музеєм під час експедиції на Гуцульщині.
У народних ансамблях часто використовують малі цимбали подібного типу(гуцульські, українські) – невеликі за розміром і легкі. Виконавець зазвичай грає йдучи або стоячи (цимбали кріпляться з обох боків широким ременем (поясом), що його навішують на шию), хоча може грати й сидячи (поклавши інструмент на коліна або підставку). Грають на цимбалах маленькими дерев’яними необмотаними паличками (пальцятками), вирізаними з клена чи берези. Струни, зроблені з тонкого мідяного дроту, «глушилися» пальцями.
Діапазон інструмента – 2,5 октави. Однак розмаїтість конструктивних особливостей завжди залежала від майстрів. Лише на початку XVIII ст. у цимбалах було поліпшено стрій і збільшено розмір.
Технічні й художньо-виражальні можливості цимбалів дуже широкі. Репертуар цимбалістів складався переважно з танцювальних награвань та мелодій «до співу». Саме гуцульські цимбали своїм побутуванням і репертуаром свідчать про глибоку традицію інструментальної культури.