„Примирення — не безпам’ятство“

У Львівському історичному музеї — виставка про долю „Українців у Другій світовій“

Дитячі вишиванки і пістолет „Парабеллум Люгер П08“ — ці історичні артефакти часів Другої світової війни розміщені поруч в одній із вітрин експозиції „Українці у Другій світовій“ у Львівському історичному музеї. Головний акцент виставки — на особистості, розповідь не стільки про війну, скільки про людину під час війни, прозвучало на відкритті. Більшість речей в експозиції — особисті, іменні, які бережуть людську енергетику, зазначила автор наукової концепції виставки Люба Коваль. Речі в’язня Янівського концтабору (ложка, гребінь, монети...), підняті з землі в 90-х рр. XX ст.; дерев’яне взуття в’язнів нацистського концтабору; окуляри та футляр, які належали о. Августину Волошину; друкарська машинка, що належала Ярославу Стецьку... Листи, плакати (нацистські і радянські), фотографії, карти, історичні документи, зброя, медичні інструменти тощо. Загалом на виставці представлено понад 200 оригінальних пам’яток періоду Другої світової війни з музейних збірок Львівського історичного музею, Музею історії медицини Галичини імені Мар’яна Панчишина, Воєнно-історичного музею 58-го будинку офіцерів.

Виставка максимально персоналізована, тут згадано імена українців, які воювали в Червоній армії, в Українській Повстанській Армії, в Карпатській Січі, у складі іноземних військових формувань, в арміях держав-союзників, у лавах червоних партизан. Таке сусідство в одній музейній залі створює тло для формування цілісного уявлення про Другу світову війну, а також акцентує на актуальному нині примиренні українців, які воювали в різних арміях, із різними мотиваціями.

Думками про те, як мало б відбуватися примирення, з „Ратушею“ поділився директор Львівського історичного музею Богдан Чайковський: „У кожного своє уявлення про те, яким має бути примирення. Але кожен має подумати: що далі, якщо не шукати засад примирення, а залишати в собі гнів, намагання відімстити за щось, що сталося в минулому? Якщо постійно жити в стані ворожнечі, то буде плодитися ненависть. Тому стратегічно, по-християнськи примирення має відбутися. Але воно має вибудовуватися через взаємне розуміння і усвідомлення попередньої історії, попередніх проблем, попередньої ворожнечі як ворожнечі ситуативної, зумовленої певними обставинами, спровокованої державними устроями. Є засади принципові, від яких не можна відмовитися, не можна вдаватися до всепрощенства. Тому і є така важлива категорія, як пам’ять. Треба пам’ятати про все, що було. Але пам’ятати крізь призму прощення і як перехідний місток до усвідомлення неможливості повторити трагічне історичне минуле. Примирення — це процес. Він християнський, але це не безпринциповість, не безпам’ятство. Це процес задля того, щоб не повторилося зло“.

Наталя Дудко

(Ратуша. 2015. Чис. 18 (1734). 14-20 травня. С. 13)