«Мова не про «музей на кістках», а про «кістку в горлі»

Львівська газета "Ратуша" № 30 (1645) 8 - 14 серпня 2013 (ст. 14).

Богдан ЧАЙКОВСЬКИЙ: «Мова не про «музей на кістках», а про «кістку в горлі» 

Тема створення інтерактивного музею в «Арсеналі» нещодавно набула несподіваної гостроти під час обговорення в обласній державній адміністрації нагородження працівників Львівського історичного музею з нагоди 120-річчя його заснування. Після виступу голови Львівської ОДА Віктора Шемчука, в якому він зачитав і прізвище директора Львівського історичного музею Богдана Чайковського, слово взяв член комісії з нагород, радник голови облдержадміністрації Роман Лубківський. Він гостро скритикував директора музею за те, що той дозволив в «Арсеналі» на «кістках гайдамаків відкрити ресторан». Про деталі ми розпитали в самого Богдана ЧАЙКОВСЬКОГО. 

— Богдане Миколайовичу, то як усе ж пов’язати «кістки гайдамаків» та інтерактивну «пивничку»? 

   — А ніяк. Жодних кісток гайдамаків ніколи в «Арсеналі» не було. Гайдамаки перебували там лише як ув’язнені. Звідти їх водили на примусову працю, а згодом у різних місцях поза приміщенням «Арсеналу» страчували. Пан Лубківський або не знає фактів, або свідомо спекулює думкою частини громадськості, які не знають історичної конкретики. 

   Тепер по суті. По-перше, власником «Арсеналу» є Управління майном спільної власності Львівської обласної ради, яке уклало угоду про передання частини «Арсеналу» в оренду з новими винаймачами. І на цьому можна було б поставити крапку. Але цього не робитиму, бо особисто підтримав ідею групи науковців Історичного музею створити в другій, більшій частині підвалу сучасний інтерактивний музей зброї, з застосуванням найсучасніших технічних засобів, зокрема в форматі 3D, 5D та з використанням аватарних елементів. У новому музеї можна буде продивлятися документальні та фрагменти художніх фільмів з використанням різних зразків зброї, власноруч розбирати і складати її, фотографуватись в обладунках середньовічних лицарів, проводити міжнародні конференції фахівців зброї, створити цех ковалів та майстрів для виготовлення копій зразків зброї, яких нема в нас, та багато чого іншого, що вже давно роблять у музеях Європи. 

— А все-таки гайдамаки, що з ними? 

   — Ще в 70-х роках з ініціативи ЛІМу встановлено пам’ятну дошку про перебування гайдамаків в «Арсеналі». Нині науковці музею досліджують історичні та архівні документи на цю тему. Лише окремі абзаци згадок, інколи суперечливих, ми знаходили в публікаціях дослідників історії Львова. Це, зокрема, «Гайдамаки//Енциклопедія Львова» Андрія Фелонюка, «Історичні проходи по Львові» Івана Крип’якевича; «Міський арсенал у Львові» Володимира Вуйцика; «Вулицями старовинного Львова» Богдана Мельника; «Кримінальний світ старого Львова» Андрія Козицького, Степана Білостоцького. 

   Саме з цих друкованих повідомлень ми складаємо тексти, а згодом замовимо фільм про перебування гайдамаків у Львові, будемо демонструвати фрагменти документальних та художніх стрічок, показувати зброю, якою вони, здебільшого, користувались. Думаю, не «ресторан на кістках гайдамаків», а очевидно, комусь «кісткою в горлі» став той факт, що Управління майном спільної власності Львівської обласної ради за згодою ЛІМу передало цокольне приміщення власне іншому орендарю. 

— І саме тому Вашу кандидатуру на нагородження відхилили? Жодних уточнень, пояснень, обговорення? 

   — Мою кандидатуру підтримала лише директор департаменту з питань культури, охорони культурної спадщини, культурних цінностей ЛОДА Наталія Гамкало, і то пошепки. Напевно, вплинув на неї гнівний, прокурорський тон «представника громадськості». 

— А що за натяк про «кістку в горлі»? 

   — Одним реченням і не відповіси. Кадри… Перерозподіл посадових обов’язків в облдержадміністрації… Конфлікт інтересів… Розподіл та перерозподіл… Міжвідомчі «війни». Голови обласних адміністрацій затримуються в області трохи менше або більше, ніж рік. Вони не встигнуть підкоригувати свою вертикаль, а обласна рада тим часом оголошує вотум недовіри. Усі нервуються, переживають, вічні зміни. Це стосується особливо змін в управлінні культури. Усі радники голів облдержадміністрації пропихають своїх, а потім не знають, що з ними робити далі…. 

   Зокрема, після призначення начальником обласного управління культури Сергія Бурка у відомстві виникло двовладдя. Окремі наради в різних кабінетах, усні розпорядження, лихоманка в управлінні, збирання компроматів…. Громадський радник Роман Лубківський на нараді гуманітарного активу в присутності понад 50 осіб закликає попереднього голову облдержадміністрації Михайла Костюка звільнити з роботи заступника начальника Юрія Корчинського, якого він колись рекомендував на цю посаду, і дати можливість успішно працювати новому начальнику Сергієві Бурку, якого буде опікувати сам Роман Лубківський. Але тут же губернатор робить реорганізацію структури облдержадміністрації. Створюють департамент культури, куди то долучають, то відокремлюють охорону культурної спадщини, релігії. З’являються нові претенденти та кандидатури. Наш громадський радник покидає свого візаві Сергія Бурка й активно підтримує ініціативного претендента Валерія Потюка. Той різко кидається в бій, і, на мою думку, оголошує малу «війну» управлінню охорони історичного середовища міста Львова та міському голові. На захист своєї структури стає мер Львова — обіцяє офіційно звернутися до міністра культури й очолити громадськість міста в похід, зокрема на «Арсенал»... Може, досить? 

— То яка Ваша конкретна думка?.. 

   — Звичайно, міський голова має рацію, коли волає до міністра культури, що так не годиться, щоб без погодження фахівців Львова все вирішувати в Києві. Але з іншого боку, відомо безліч фактів (з довідки Валерія Потюка), коли управління охорони історичного середовища Львова закривало очі або давало дивні дозволи на проведення ремонтних робіт, не узгоджуючи з РАС (Рятівною археологічною службою) та іншими службами. З багатьох питань справу розглядали в прокуратурі. Отже, не можна монополізувати всю цю ділянку роботи в місті без незалежних громадських експертів-архітекторів, які не належать ні до чиновників міста, ні до — Києва. Власне фахівців, а не громадських крикунів, спекулянтів, які дуже часто захищають не істину, а інші корпоративні інтереси… 

— Ми дещо вийшли за рамки «гайдамаків»… 

   — Ні, ні. Я якраз цим підкреслюю, що ми маємо своїх львівських «гайдамаків», які без скандалів не відкрили жодного пам’ятника у Львові, не відреставрували жодної пам’ятки архітектури, не відремонтували дороги. А в “Арсеналі” не гайдамаки причина, а конфлікт інтересів між тими, хто хотів взяти, і тими, хто взяв.  А зробили крайнім директора музею. 

— То що, будете доводити свою правоту? 

   — Кому?! Гайдамакам?!! Мені важливіше не думка далеких від істини осіб, а думка мого колективу, Науково-методичної ради ЛІМу, думка ради директорів музеїв Львова, а не демагогів, крикунів, кон’юнктурних радників і так званих громадських активістів. Після трагічної смерті шановного Бориса Возницького, голови ради директорів музеїв Львова, я як його заступник двічі збирав раду з питань обрання голови. Свою кандидатуру я двічі відводив, пропонуючи обрати когось із молодших або від жінок, рівно ж як пропозицію провести таємне рейтингове голосування було категорично відхилено. Товариство директорів, куди входять два директори установ зі статусом «національний» та два — зі системи Національної академії наук, одноголосно проголосували за мою кандидатуру. 

— А щодо колективу? 

   — Цього року виповнюється 120 років Львівському історичному музею, 70 — його директору, а моєму перебуванню на посаді — 35 років. Конкретну процедуру так званої люстрації, мотиви та причини проведення цієї акції, що відбувалася на підсумкових зборах колективу музею, розміщено на сайті ЛІМу. За продовження мого директорства при таємному голосуванні висловилися 76 членів колективу, 2 — проти, 1 — утримався. Оце і є об’єктивна оцінка моєї діяльності, бо колективу видніші професійні, ділові та моральні якості свого директора. Після оголошення результатів голосування голова зборів відкрила конверт і зачитала заяву директора про його звільнення з роботи за згодою сторін, якщо він не отримає три чверті голосів учасників загальних зборів колективу. Перед колективом я звітую, колективу я зобов’язаний. 

— Хочете цей факт використати як доказ для комісії з нагород?.. 

   — Категорично ні. Я навіть не ображаюсь за цей випадок. Ображатися — то ніби себе шкодувати. Мені швидше соромно, що члени комісії або повірили в «кості гайдамаків», або були настільки «зачаровані» полум’яним виступом громадського “прокурора”. Я не працював 35 років директором за нагороди. 

— Але ж перенесли на повторне обговорення Вашу кандидатуру… 

   — Перенесли не вони, а голова облдержадміністрації, який, не знаючи мене, захотів об’єктивно з’ясувати ситуацію, за що я йому дуже вдячний. 

Розмовляли Олена ЛЮБІНЕЦЬ, Ганна УРАЄВА